Коли почалася війна, я (режисер та продюсер) була на 9-му місяці вагітності, і сама на собі відчувала весь той страх та відповідальність за майбутню дитину. Тому в перший же день,  24-го лютого, виїхала з країни, аби народити в безпеці. Хоча через стрес та невідомість ледь не народила в дорозі. І так трапилось, що їхавши до друзів у Німеччину або Швейцарію, я на одну ніч зупинилась у Відні. І так трапилося, що  тут вже народився мій син.

Буквально через 2 тижні після пологів, мене розриває на шматки від того, що хотілось допомогти на інформаційному фронті і розказати, показати іноземцям, що відбувається в Україні зараз.

З запаленими очима та вірою в проект, я прийшла до свого партнера та колеги Гернота Шафлера , співвласника Віденського продакшну  «Sabotage-films». Він безмежно підтримував і зараз також, Україну і хотів допомогти, як міг.

Перед нашими очима стояли 2 історії -  це історія людей з метрополітену та Харківських ДСНС-ників. Адже мій близький друг тоді 24/7 рятував людей та гасив пожежі в Харкові. Не пам’ятаю як точно, але через пару днів знімальна група вже була в Харкові. А далі історія самі нас повели за собою.

Купа матеріалу,який не увійшов у фільм, майже півроку монтажу на дистанції Відень-Київ і кіно майже готове.